Той рушник розстелю, наче долю
Світлана Дмитрівна Дехтярь – жінка, мати і поетка у прозі.
50 років у Кам’янському медичному коледжі педагогічного, творчого, філософського, життєдайного пошуку довершеності в розумінні сили слова, зцілювальної властивості української поезії і прози. Протистояння всім намаганням знівелювати глибоке коріння основи українського менталітету. І вона вийшла переможцем – маленька і тендітна (де сили брала?). Випустила не одне покоління студентів-медиків, для яких українська мова і література стали як рецептурний довідник милосердя і гуманності у медичній професії.
З цікавинками в роботі був і є незмінний гурток «Чиста криниця» (навіть Інтернет не вичерпав його воду!). Підвалини її гуртка триєдині: пісенне і поетичне слово, етнографія та лікарські рослини України.
Не тільки студенти вдячні Світлані Дмитрівні. Її дуже поважає громадськість міста та області. Неодноразово нагороджували Дехтярь С.Д. за плідну педагогічну працю. Вона була і є надзвичайним популяризатором українського слова. Її бібліотека викликає заздрість фахівця. Світлана Дмитрівна завжди ділиться прочитаним і дарує своїм колегам книги.
Такі люди, як Світлана Дмитрівна, – це світло не в кінці, а на початку тунелю. Подивіться на світлину, яка передує статті. Світлана Дмитрівна не попереду, вона серед молоді, серед тих і для тих, хто крокує в ногу з часом і випереджає його. Такою залишається і зараз.
Вона не створює ілюзій, а розсипає зерна справжнього патріотизму. Насправді, Світлані Дмитрівні до лиця національні строї! Зразок каліграфічної поведінки і глибокої думки. Найчерствіші відтають і переймаються її словом на заняттях.
Прекрасна доля Світлани Дмитрівни, бо частинки її душі закладені в життя кожного випускника Кам’янського медичного коледжу, який мав щастя навчатися в неї. Тримайтесь! Пишаємось Вами!
P.S. На справжньому вишитому рушнику вона залишила такі напутні слова молодому поколінню: «Шановні студенти! Пам’ятайте, що медик повинен мати потрійну кваліфікацію: наукову, щоб розуміти хворобу; сердечну, щоб розуміти хворих, і технічну, щоб лікувати і доглядати їх».
Педагогічний колектив поповнився молоддю. Про себе вони заявлять на сторінках Вашого журналу і, сподіваюсь, не розчарують читачів.
Та я розумію, ми знову на порозі нового шляху. Щоб не відбулося на ньому, головними для нас залишаються діти. Дорослі діти – ми їх зараз навчаємо. Вони створять медицину майбутнього. Це діти, які народяться в наших студентів. А також діти, що народяться в ювілейний, 2031 рік (коледж святкуватиме 100-річчя). Це вони додають мені сил, бажання, єднають мене з однодумцями. Ріка часу обов’язково винесе мене до бажаної мети. Скільки б часу в ній не спливало, і яке покоління не прийшло б навчатись у наш медичний заклад, ми завжди будемо тут присутні – наші кроки, голоси, дихання і бажання… Задля цього ми віддаємо їм все, що маємо.