Леся Українка

Лариса Косач розширила традиційні жанри української літератури, привнесла душевний драматизм і психологізм.

Поетеса Леся Українка, яку називають геніальною дочкою українського народу, красою і гордістю нації, духовним вождем української інтелігенції, народилася 25 лютого 1871 року в Новограді-Волинському під ім’ям Лариса Косач.

Матір’ю Лесі Українки була письменниця Ольга Косач, що ставила на своїх роботах псевдонім Олена Пчілка. Вона була активною учасницею проукраїнського руху, видавала альманах Перший вінок. Встановила сімейною мовою спілкування українську мову і прищеплювала своїм дітям любов до української народної пісні, казок і традицій.
Основними джерелами творчості Лесі Українки стали її власні переживання. Завдяки їм в українській поезії з’явилися надзвичайно прекрасні по глибині ліричності, душевного драматизму і психологізму твори.

Леся Українка стала найбільшим збирачем українського фольклору, зберігши його для нащадків, знала близько 500 народних пісень, написала роботу по фольклористиці Купала на Волині.

Свій творчий псевдонім поетеса запозичила в свого дядька: Михайло Драгоманов підписував свої публіцистичні твори «Українець». Що стосується імені, то Лесею її лагідно кликали в сім’ї (ще малу Ларису називали Зеєю, а разом з братом Михайлом — Мишелосією).

Смерть наздогнала українську поетесу в місті Сурамі в Грузії 19 липня 1913. Їй було 42 роки. Лесю Українку поховали на Байковому кладовищі в Києві.

Усе життя і всю творчість свою письменниця присвятила рідному краю, хоча багато часу провела за кордном на лікуванні. Де б вона не була, ніде не могла забути біль уярмленої України. Вона мріяла про щасливу долю Батьківщини, і здійснення її мрій повинне стати нашим обов’язком.

Надія (перша поезія Лесі Українки)
Ні долі, ні волі у мене нема,
Зосталася тільки надія одна:
Надія вернутись ще раз на Вкраїну,
Поглянути ще раз на рідну країну,
Поглянути ще раз на синій Дніпро, –
Там жити чи вмерти, мені все одно;
Поглянути ще раз на степ, могилки,
Востаннє згадати палкії гадки…
Ні долі, ні волі у мене нема,
Зосталася тільки надія одна.

Вечірня година (коханій мамі)
Уже скотилось із неба сонце,
Заглянув місяць в моє віконце.
Вже засвітились у небі зорі,
Уже заснуло, заснуло й горе.
Вийду в садочок та погуляю,
При місяченьку та й заспіваю.
Як же тут гарно, як же тут тихо,
В таку годину забудеш лихо!
Кругом садочки, біленькі хати,
І соловейка в гаю чувати.
Ой, чи так красно в якій країні,
Як тут, на нашій рідній Волині!
Ніч обгорнула біленькі хати,
Немов маленьких діточок мати,
Вітрець весняний тихенько дише,
Немов діток тих до сну колише.

І все-таки до тебе думка лине,
Мій занапащений, нещасний краю,
Як я тебе згадаю,
У грудях серце з туги, з жалю гине.
Сі очі бачили скрізь лихо і насилля,
А тяжчого від твого не видали,
Вони б над ним ридали,
Та сором сліз, що ллються від безсилля.
О, сліз таких вже вилито чимало, –
Країна ціла може в них втопитись;
Доволі вже їм литись, –
Що сльози там, де навіть крові мало!

Все життя Лесі Українки було подвигом, прикладом справжньої мудрості та волі. Хвороба позбавила Лесю змоги вести нормальний спосіб життя, єдиною відрадою стала творчість, вірші, у яких не було жодного слова нарікання на несправедливу долю.
Хто вам сказав, що я слабка,
що я корюся долі?
Хіба тремтить моя рука
чи пісня й думка кволі?
Ви чули, раз я завела
жалі та голосіння, –
то ж була буря весняна,
а не сльота осіння.
А восени… Яка журба,
чи хто цвіте, чи в’яне,
тоді й плакучая верба
злото-багряна стане.
Коли ж суворая зима
покриє барви й квіти –
на гробі їх вона сама
розсипле самоцвіти.